Нужен настоящий отдых - с сидением дома за ноутбуком и чтивом. А так я и на работе больше сплю, получается...[
Мечусь по друзьям, все чем дальше - тем сумбурнее. Продолжаю ждать знака свыше.
В числе прочего - попала в руки книга, которую я прочла лет 5-6 назад, "Поклоніння ящірці" Любка Дереша. Стало интересно, чем же он меня так зацепил, еще в бытности подростком? Открыла.
"...Ми будемо втікати. Все життя. Від мудрості натовпу й порад родичів.
Будемо носити цеглу й будувати високі мури.
Місто, приховане туманом, цим незрадливим сторожем секретів, все ще перебувало в стані алкогольного токсикозу після вчорашнього гуляння. Річка під мостом стала повноводною і брудною від потоків з гір. Довкола, наче лялечка, сулася холодна тиша.
Я думав, як же воно все-таки легко: ставати поганим. Та хіба ми дійсно були поганими дітьми? Всілякі тітоньки з вуйчиками ох як кричатимуть на нас, коли дізнаються, що отой блакитноокий симпатюлька з не менш блакитноокою кралечкою (справжній пупсик!) вкупі з гітлер-юґендом Хіппі зробили цього літа. Для них ми криваві виродки, гаспидові діти, які безжально вбили свого товариша, хорошого друга, прекрасну людину, надзвичайно обдаровану дитину, чуйного сина й люблячого внука, законослухняного обивателя й заслуженого мешканця Міднихів Бук Федька Кругового.
“Ви чули? Федька застрілили! — Господи, Федька?! Як у когось тільки змогла піднятися рука! Це... це була золота дитина! Такий слухняний... Завжди чемний і ввічливий. Боже, Боже, куди котиться наш світ?”
Достоєвський написав цілу книжку про переживання чувачка, котрий уколошкав стареньку. Ми вбили й нічого не відчули.
Покоління байдужих. Покоління пофіґістів. Але то тільки зовні. Всередині муру ми існуємо, ба навіть живемо.
Чи я шкодую за накоєним? Ні.
Чи мене якимось чином це зачепило?
Ні. Мене це абсолютно не гребе."